Вільні люди

«Я прийшла бренд-менеджеркою в невелику локальну компанію. А сьогодні ми — «Кей Ті Косметикс», один із найбільших виробників косметики в Україні, з чотирма відомими брендами: Mr.SCRUBBER, HOLLYSKIN, SOLIDENT, BARBER BLEND. І кожен із них має свою історію, свого клієнта, свій характер. А я тим часом виросла до заступниці директора. Нині кожен день — маленький виклик, і я справді отримую від цього задоволення. Подобаються виклики, нові шляхи, які до того не прокладалися ніким. Кожне нове завдання — як пазл: я бачу логіку, бачу напрям, бачу результат.

«Дівчатка у дитинстві не часто мріють стати директорками металургійного заводу. От і в мене спочатку не було таких планів. За освітою я — економістка, але виробництво поступово закохало в себе. Поступово здобувала управлінський досвід в промисловості. Спочатку це були бетонні паркани. Потім — лиття для штучних ялинок. На «Волиньсталь» я прийшла як заступниця керівника. Через рік тодішній директор виїхав за кордон — і мені запропонували його місце.

«Меблями я займаюся з вісімнадцяти років. Чомусь завжди відчував — це моє. Ще в технікумі малював у зошитах шафи та кухні. Потім пішов на стажування на меблеву фабрику — там і залишився. Вчився всього. Все міг руками зробити. Сам підрізав, сам клеїв, сам віз бусом, сам ставив шафку. Було діло. Все в мене виходило, як треба, і мене постійно підвищували.

«Я народився й виріс у селі, батько тримав невеличке коров’яче стадо. Усе моє життя — із землі, з поля, з ферми. Спершу працював у колгоспі, потім, коли все почало валитися, пішов у бізнес — заготовляв худобу. Але настав момент, коли громада запропонувала мені зайнятися цією ділянкою. Була вона чагарником — необроблена, покинута. Я погодився. І почав вкладати: в техніку, у будівництво, в землю.

«Так сталося, що всі у моїй родині серйозно займаються фінансами — гарно розуміються на цифрах, моделях, прогнозах. Завжди здавалося очевидним, що і я піду цим шляхом, а моє майбутнє — у світі грошей та інвестицій. Мене до цього системно готували. Я навчалася за кордоном в Іспанії, стажувалася в Гонконзі. Але, коли мені було лише вісімнадцять, життя вирішило інакше. І я теж.

«Хтось скаже, що ми фотостудія. А хтось — що ми простір, у якому відбуваються події, де життя живе собою. Ми відкрилися рік тому — в карантин, тож ми щасливчики. Відтоді наша улюблена фраза: Wonder Space — це тисяча квадратних метрів суцільного задоволення.

«Півтора року тому я неочікувано навіть для себе придбав виробництво модульних будинків. Тоді в мене вже було три будівельних майданчики в Одесі, ще три — в Києві. Партнери мене не розуміли. Хотіли, щоб я займався тим, що вже є. А я відповідав: «Зачекайте — і ви переконаєтеся, що я правий».

«До мене 24 лютого їхали дві машини імпорту добрив. Все зупинилося, ніхто не знав, що робити. Це був повний шок. А ви ж знаєте, як кажуть у нас в сільському господарстві — один день весь рік годує. Продовольча програма країни — це також важливий фронт, бо і солдати, які воюють, мають щось їсти. І діти, і біженці — теж.

«…І ось я розумію, що веду за руку сина в бомбосховище. Ми поспішаємо. А я навіть не можу відповісти, чи вдягла йому під джинси білизну. У вухах гуде сирена, очі мимоволі сканують небо, а в голові перша думка: «На нас летять винищувачі… Це війна, справжня війна…» Нас не вчили, як діяти в такій ситуації, та й, зрештою, до таких подій неможливо підготуватися, особливо якщо зовсім не хочеться вірити, що настала нова реальність.